«

»

Фев 24

Слов’янський коктейль

Одного разу, здається мені було щось близько чотирнадцяти років, суперечки батьків дійшли до найгарячішої та вкрай небезпечної межі. Вони почали обговорювати розлучення. Моя підліткова психіка витіснила найболючіші спогади – та певно, що тоді в нашій домівці було не надто затишно. Згадується тільки відчуття якоїсь неминучої втрати та безсилля. В моєму житті от-от станеться щось страшне, але найтяжче у всьому тому саме розуміння, що я вдіяти нічого не здатна. Можливо, не тільки не здатна, та ще й права такого не маю. Бо як би я не бажала мати обох люблячих батьків водночас, то  насамперед  їхня доля та їхнє право вибору. Єдине, що залишається – лише тяжке очікування…

На щастя, розлучення не сталося. Здається, подружнє життя моїх батьків врятували великі зміни. Батькові запропонували цікаву роботу на Півночі, то ж вся сім’я здійнялася зі звичних місць – з українських чорноземів  та солов’їних світанків до краю вічної мерзлоти та полярної ночі.

Але двадцять років потому до мене прийшло розуміння,  що я таки мала тяжкий досвід розлучення батьків. Хоча у іншому сенсі, але він надірвав-таки моє серце навпіл. Це відчуття трапилось раптом. По дорозі з російського Ростову до українського Харкова…

…На той час вже далеко позаду були сльози неочікуваної радості від української пісні, почутій посеред крижаної полярної ночі.  Минуло чимало часу з тих пір, як я – першокурсниця Харківського вузу  та мої батьки, що працювали у Сибіру, раптом опинилися громадянами різних держав. Майже вже забуті розлад та безлад пострадянського десятиліття.

Ще болюче кровоточили взаємні російсько-українські образи помаранчевих часів. Відгукалась «праведним гнівом» моя українська свідомість у відповідь на люто-безсилі напади офіційної Москви. Але ж водночас я ще й відчувала глибоку незгоду з тим гуцулом, що я його зустріла на Київському залізничному вокзалі.  Було так приємно чути його співучу розповідь про життя у горах, та лише доти, доки він не розпочав іншу історію – про свої заробітчанські поневіряння у Росії. Якась моя частина відгукнулась суперечливо  та  нащетинилась на його недобрі  слова «про усіх тих руських»… ..

Я подорожувала з Ростова до Харкова та роздивлялася усе навкруги. Широкі лани та березові гаї, квітчасті пагорби та зелені яри.  Природа майже не відрізнялася по обидва боки  лінії розмежування. З людьми було інакше. За півроку роботи з росіянами у Ростові  різницю в поведінці людей не можна було не помітити. Гадаю, найкраще ту різницю відобразять слова  російського колеги.  Він кілька місяців наполегливо провокував мене уїдливими зауваженнями щодо теперішнього та майбутнього  України. Та одного разу, проводжаючі мене до вокзалу, він сумно сказав: «Знаєте, минулого року я гостював у родичів в Україні та помітив дивну річ – незважаючи на усі ваші негаразди, ваші люди виглядають значно щасливішими за нас. А ще – нам тут жити з кожним роком стає все страшніше». Останню думку він висловив  майже пошепки, хоча поруч не було жодної людини.

Я згадувала ту недавню розмову та питалася сама до себе – чи дійсно українці з росіянами такі різні? Чи насправді в нас інша доля? Та раптом у динаміках авто почулася російська пісня. То була стародавня козацька музична балада, сумна та горда водночас.  Вона жодним чином не нагадувала сум української пісні. Різниця безперечна, та цей спів донської козачки забринів у іншій половині мого серця, що якийсь час мовчала. Бо одна моя бабуся – саме донська козачка, та саме вона виховувала мене малечею. Співала такі ж пісні, вдягала в квітчасті козацькі хустки та спіднички, розповідала безліч дивних казок. А інша бабуся – синьоока селянка з західної України, енергійна на гуморна, наспівувала українську пісню за кожною роботою та у час відпочинку.

То ж обидві пісні, обидві культури  склалися у єдиний простір дитячого серця. Чи означає це для мене потребу бачити «два дружніх слов’янських народи» у єдиному човні, з єдиною долею?  Навряд чи. Розлучення сталося та я вже досить доросла, щоб спокійно відноситися до ситуації, коли батьки живуть окремо.  Кажучи відверто , я бачу в тому значно більше переваг, аніж недоліків.

Та відокремленість моїх «батьків» зовсім не означає, що комусь із них я віддаю перевагу у своїй дитячій любові. Вони на подив різні – як і мої справжні батьки. Але ж обидва і є я: російське роздолля та відчайдушність навпіл з українською волелюбністю та кмітливістю. Такий собі слов’янський коктейль…

Комментарии:

  • Facebook ()
  • Сайт (1)

1 комментарий

  1. Ирина

    Хорошо подмечено. А во мне российско-украинско-израильский коктейль. Я родилась в России за полярным кругом, жила в Украине пол жизни, а остальную часть живу в Израиле. У детей уже израильский менталитет, а у нас с мужем русско-израильский.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Captcha Captcha Reload